Дуже багато аграріїв, особливо які вже працюють не один десяток років, добре пам’ятають вислів «Україна – житниця Європи». Звідки бере історію цей вислів, чому він тепер втратив свою актуальність і будемо розбиратись. Повірте, це досить цікаво і корисно.
Традиційні джерела зерна для Європи (Греція, Фракія, Єгипет) до XVI ст. повністю відійшли до Османської імперії, а відкриті землі в Новому Світі ще не були освоєні. Саме в цей час на продовольчу авансцену висунулися північні та східні околиці Європи, і не в останню чергу Річ Посполита, що відвантажувала на експорт практично всю вирощену пшеницю, яка дуже цінувалася в європейських країнах, йдеться в публікації професора Юрія Кирилова, ректора Херсонського державного аграрного університету.
Саме в цей період формувалися економічні відносини польської держави й України та її освоєння польською шляхтою, що відіграло значну роль у подальшому духовно-політичному впливові Польщі на українські території.
Перше повідомлення про родючі землі, що тоді входили до складу польської держави, трапляється у польського історика і хроніста Матвія Меховського. У «Tрактаті про дві Cарматії» (1517) він, описуючи територію сучасної України, вказував, що тамтешня земля «найбільш родюча в Європі й м’якше кліматом».
Практично дослівно ця фраза повторюється через сто вісімдесят років французьким автором Гаспаром де Tенді, який служив при польському дворі. Незважаючи на брак інформації та недосконалість механізмів її передачі, це твердження починає поширюватись і стає часто згадуваним у подорожніх нотатках, офіційних звітах тощо. Зокрема, учасник походу Карла XII на Полтаву священик Йоганн Барділі писав про величезні врожаї пшениці в Україні, тому її з лишком вистачає й на виробництво хліба, і на алкогольні напої.
Звіти французьких агентів у 1771 та 1784 роках без зазначення джерела інформації повідомляють про «величезних, як вдома, буртах гниючої пшениці, якою можна було б прогодувати всю Європу» і про таку дешевизну пшениці, що місцеві жителі відмовляються її вирощувати. До кінця XVIII ст. уявлення про неймовірну врожайність пшениці на українських землях стало аксіомою й знайшло відображення у наукових дослідженнях. Водночас статистичні дані про врожайність зернових культур у Європі спростовують цю тезу.
Україна за врожайністю протягом досить тривалого часу (середина XVI — перша чверть XIX ст.) поступалася Німеччині та Скандинавським країнам в 1,3 рази, Франції — в 1,5, Британії — у 2,1 рази. Однак хибна уява про українську пшеницю продовжувала існувати.
Легенда про Україну, як європейську житницю, також пов’язана з обсягами зерновиробництва в українському селі другої половини ХIХ — першого десятиліття ХХ століття, коли майже половину експорту хліба забезпечували поміщицькі й селянські господарства. На українських землях збирали 43% світового врожаю ячменю, 20 — пшениці та 10% — кукурудзи.
Експорт української пшениці наприкінці XIX ст. й до початку Першої світової війни відігравав важливу роль в економіці Російської імперії. У 1910–1911 роках українські губернії виробляли 19,6 млн. тонн зерна на рік, із них 4,9 млн. тонн (майже чверть урожаю) йшло на експорт, насамперед у Німеччину.
Революційні аграрні перетворення більшовиків фактично зруйнували соціально-економічну структуру зернового господарства, тому «житниця Європи», особливо в умовах посушливого 1921 року, стала залежною від зернового імпорту, не маючи зерна для харчування населення, сівби й утримання худоби.
Динаміка зовнішнього товарообігу України за 1921–1924 роки характеризувалася зростанням, але наприкінці 1924 року вже простежувалася тенденція до її спаду, тому що експорт хліба зменшився. Експерти хлібного ринку вважали Україну традиційним експортером зерна. Колишня слава «європейської житниці» дала змогу загальносоюзним заготівельним конторам розглядати Україну як головного експортера хліба, враховуючи її географічне становище, наявність портів і мережу залізниць.
Майже 60% усієї хлібної маси посідало жито, близько 22 — пшениця, 12 — ячмінь, 5% кукурудза. Наш вивіз у 1923–1924 роках був «житнім».
За підрахунками дослідника зернового господарства Абрама Альтермана, Україна впродовж другої половини 1920-х років, крім 1928–1929-х, вивозила на європейський ринок 227–250 млн. пудів хліба, що на 165–180 млн. пудів менше, ніж у 1910–1913 роках, а причиною такого спаду були наслідки революційних змін на селі та знищення поміщицького землеволодіння, обмеження заможних верств селянства.
У 1928 році Альтерман опублікував дані, які розкривають структуру хлібного експорту. Якщо дореволюційний хлібообіг був переважно пшенично-ячмінним (75% товарної маси), то непівський виявився пшенично-житнім (86%). Статистика українського хлібного ринку, яку розробив Альтерман, доводила про зменшення експортної частини, але з урахуванням вивезених обсягів до союзних республік, яка демонструвала появу «житниці» союзного значення. Tак, у 1923–1924 роках з України вивезено 248,5 млн. пудів зерна, з них на внутрішній ринок — 80, до Білорусії й Росії — 83,4, на експорт — 85,1 млн. пудів. Однак наступного року експорт зменшився до 42,5 млн, а у 1926–1927 роках зріс до 56,2 млн. пудів, до сусідніх радянських республік вивезли відповідно 89,6 та 82,6 млн. пудів зерна.
У 1925 році Україна, як радянська житниця, стала об’єктом союзних і експортних хлібозаготівель. Хлібний експорт посідав половину вартості сільськогосподарського експорту, тобто відносно високий урожай вирівняв диспропорції структури експорту. Основними споживачами українського зерна були європейські країни.
Отож, у 1925–1926 роках пшеницю вивозили переважно до Англії, Італії, Бельгії, Франції; жито — до Швеції, Німеччини, Голландії, Англії; ячмінь — до Англії, Німеччини, Бельгії, а кукурудзу — до Англії, Швеції й Франції.
Вважалося, що хлібний експорт для господарств був рентабельним, враховуючи мізерні заготівельні ціни для селян та експортні, але динаміка валютної виручки показувала про його нестабільність. Експортні можливості України були обмежені. Вона не спромоглася за роки непу досягти навіть половини довоєнних обсягів вивезення зерна, отже, перестала бути «житницею Європи».
Недорід зернових культур в Україні у 1928 році через вимерзання посівів негативно вплинув на хлібозаготівлі й експорт.
Обсяги зерна України у 20-х роках ХХ ст. на експорт не могли конкурувати з пропозицією основних світових виробників — США, Канади, Аргентини, Австралії. Традиційно, як і до 1913 року, споживачами українського хліба були європейські країни — Велика Британія, Німеччина, Італія, Франція, Швеція, Нідерланди, але це були невеликі партії зерна.
Україна, починаючи від Першої світової війни та особливо протягом революції й виснажливої громадянської війни, втратила славу «європейської житниці».
Після закінчення Другої світової війни ідея про Україну, як житницю Європи, відійшла у тінь.
Сьогодні Україна, незважаючи на повномасштабну війну з РФ, є одним із найбільших світових донорів продовольчої безпеки. За словами президента Володимира Зеленського, загалом за час роботи Grain From Ukraine — нашої програми «Зерно з України» — вже 20 мільйонів людей вдалося врятувати від голоду. І це тільки завдяки одній нашій гуманітарній програмі. І знову ж таки, за словами Зеленського, в цілому український експорт продовольства забезпечує 400 мільйонів людей у 100 країнах світу.
До ваших послуг – агроконсультант Олексій Сергієнко і команда ArtFieldS.
Дізнайтесь про наші послуги та про нас на нашому сайті. А також перегляньте нові актуальні відео на нашому YouTube-каналі!
